(в том числе анонимно криптовалютой) -- адм. toriningen
Історія:Плетена людина
У дитинстві я, напевно, був тим ще маленьким негідником. Не можу стверджувати напевне, адже йдеться ще про роки, проведені мною в дитячому садку нашого невеличкого провінційного містечка. Спогади з того віку пригадуються мені записками з кривих, написаних старанним кулачком зворушливих літер, виведених на потоншених обривках паперу. Такі собі спалахи пам'яті про окремі яскраві події, якими їх сприйняв дитячий розум, що тільки-но формується. Переконаний, що саме з цих уривків, багаторазово переписаних палімпсестів, і складається калейдоскоп людської особистості, якою б вона не стала в підсумку. Чарівні дитячі спогади... Але є серед них спогади й іншого роду - дуже, дуже темні. Дозвольте вгадати: такі є і у вас. Якимось чином дитинство абсолютно звичайних, нормальних людей виявляється, найчастіше, невичерпним джерелом як пронизаних світлом і теплом картинок, так і найжахливіших жахіть, що впливають на людину, усвідомлено чи ні, до кінця її днів, переслідуючи її і навіть визначаючи її долю.
Про один із таких спогадів я і хочу вам сьогодні розповісти.
Мою дитсадівську групу в ті дні об'єднали з іншою, розташованою в іншому кінці коридору. Можливо, ремонт у приміщеннях нашої групи був тому причиною. Хай там як, в тимчасовій групі стало вдвічі веселіше, а в нянечок і виховательок, мабуть, додалося приводів для головного болю. У новій групі я познайомився з не надто товариською дівчинкою на ім'я Настя. У Насті завжди при собі була дивовижна іграшка - чоловічок, сплетений цілком із прозорих (але пожовклих від часу) трубочок від крапельниці. То був початок дев’яностих, і в нас тільки почали з'являтися чудові, яскраві китайські іграшки, що мають, властивість швидко ламатися в дитячих руках. Грати в поламану гру "юний водій" і будувати форти з великих фанерних кубиків швидко набридло. Цей же чоловічок одразу привернув мою увагу: розміром сантиметрів п'ятнадцять, він був зроблений, як мені тоді здалося, з дивовижним талантом. Хтось явно витратив багато годин за плетінням, особливо багато трубочки пішло на прямокутник "тіла". Настя сказала, що чоловічка для неї зробив у лікарні її тато, коли вона дуже сильно захворіла. Коротше, я захотів чоловічка собі.
Однак Настя, дівчинка жахливо тиха й хвороблива, здатна цілими днями сидіти в кутку й поратися сама з собою, ставала по-справжньому небезпечною, коли йшлося про прохання дати погратися з її чоловічком. Я кілька разів підступався з пропозиціями обміняти його на щось зі своїх хлоп'ячих скарбів, але все даремно, а коли єдиний раз спробував відібрати іграшку силоміць - опинився в медпункті з закривавленою головою. Тиха Настя, однією побілілою рукою вчепившись у чоловічка, який почав розтягуватися, іншою, не замислюючись, звалила на мене іграшкову кухонну плиту (таку, з конфорочками), зроблену з металу. Пам'ятаю, як медсестра обговорювала з вихователькою необхідність накладення швів, поки я в голос ревів, сидячи на вкритій клейонкою кушетці.
Я відступився. Але я не був би маленьким негідником, якби все закінчилося на цьому. У мене в анамнезі вже було щонайменше дві крадіжки, про які я можу згадати, вчинені з усією доступною дошкільнику винахідливістю. Одного разу в гостях я знайшов у шухляді столу калькулятор і забрав його собі, а дорогою додому відірвався від батьків і сховався в кущах біля будинку. Там я витягнув батарейки і розбив екранчик каменем, після чого показав калькулятор мамі, ніби щойно знайшов його під вікнами. Так мені хотілося його розібрати. Іншим разом я вкрав в одногрупника іграшку з кіндера: мені дуже сподобався крокодильчик, що сидів усередині яйця, яке можна було відкрити. А самим крокодильчиком можна було малювати. Одногрупник не хотів дарувати або мінятися - що ж, тим гірше для нього.
І я розробив план. Мені потрібен був цей плетений чоловічок. Але вже не для гри.
У сонну-годину в нас завжди вилучали всі іграшки і залишали їх у шафках для одягу в коридорі. Під час зборів на прогулянку я запам'ятав, яка шафка належить Насті (здається, на ній була намальована малина). В одну з "тихих годин" я відпросився до туалету, двері до якого були прямо навпроти роздягальні. Не пішло багато часу на те, щоб пробігти до потрібної шафки й дістати чоловічка, після чого я зачинив двері до туалету-умивальника і про всяк випадок притулився до них, оскільки на дверях не було жодного шпінгалета. На моїй голові все ще була величезна гуля від того удару, знаєте. Тож я насилу підчепив хвостик трубочки і почав розплітати чоловічка.
У той же момент зі спальні пролунав дикий вереск. Вереск наблизився миттєво - я не розумію, з якою швидкістю їй треба було бігти до мене, - і у двері забили з такою силою, що я ледь не впав, але одразу зібрався й уперся ногою в найближчу раковину. Я як міг швидко продовжував розплітати трубки. Вона боляче вдарила мене, і не буде їй більше взагалі ніякого чоловічка, ось і все.
Настя верещала як божевільна, майже без слів, чутно було тільки "припини", "досить" і "не треба". Шквал ударів кулаками в тонкі дверцята став просто безперервним. Я закінчив із головою і відірвав чоловічкові обидві руки. Настя тим часом, мабуть, почала врізатися у двері всім тілом, через що щоразу між дверима і одвірком утворювалася велика щілина, хоча я і впирався з усіх своїх дитячих сил. Крики виховательок тільки посилили відчуття неправильності того, що відбувається; так, я дуже злякався, але мав намір закінчити за будь яку ціну. Це було питання помсти аби відплати за її незговірливість. Здається, вони намагалися відтягнути дівчинку від дверей. Я встиг розплести верхню частину тулуба іграшки, перш ніж дорослі силоміць відчинили двері та відтягли мене у спальню. Настю, яка хрипіла і кашляла, притискали до килима в роздягальні, тож я побачив тільки її ноги, що злітали і билися об підлогу. Ще я побачив червоні розводи по всій зовнішній стороні пофарбованих білою фарбою дверей і шоковані обличчя одногрупників, які вийшли зі спальні. Червоними бризками був покритий і халат нянечки, яка несла мене, а її обличчя стало якимось плоским від жаху. Я не розумів, що ж там сталося. Не розумію і зараз, а здогадки волію залишити при собі.
Напіврозплетена іграшка залишилася в мене, і ніхто нічого про це не сказав. Дорослим було не до того. Я закопав її в кутку двору за верандою під час прогулянки - після того, як зрозумів, що не можу полагодити її як було. Настя не повернулася в групу, а потім нас перевели назад у наше приміщення. Виховательки ходили похмурішими за хмару, батьки перешіптувалися в роздягальні. Пошепки ж серед хлопців поширювалися чутки, що Настя збожеволіла від тієї хвороби, на яку хворіла раніше, а потім померла, "зовсім-зовсім" померла.
Ось і вся історія. Усе, що я пам'ятаю. Хоча я не готовий сказати напевно щодо того дитячого "зовсім-зовсім". Розумієте, не поставив би на це, не пішов би ва-банк. Класі так у шостому чи сьомому я перекопав увесь кут території свого старого дитсадка, знайшов і відмив половину чоловічка, сплетеного з трубок від крапельниць. Зараз він лежить у мене на книжковій полиці. Іноді, особливо коли напиваюся, я беру його і роздивляюся, кручу в руках. Упевнений, зараз я зміг би сплести його заново, "полагодити як було". Цікаво, чи прийде тоді за своєю іграшкою дівчинка Настя? Чи почне стукати в мої двері?
Російськомовна версія цієї історії
Никто ещё не голосовал
