(в том числе анонимно криптовалютой) -- адм. toriningen
Історія:Не вимикай телевізор
Квартири такого типу ріелтори поміж собою звуть «буцегарня». Я знаю це, тому що обійшла не одну агенцію у пошуках житла, що буде мені по кишені в моїй ситуації, але навіть ці «буцегарні», що пропонували мені з ледь скривленими губами, були задорогі для мене. Як варіант, я могла би зняти кімнату, але жити з кимось, ділити побут, витягувати чуже волосся зі зливу… на це у мене просто не було моральних сил, особливо після місяця проживання із подругою. Зрозуміло, я була дуже вдячна їй за прихисток, але…
Варіант знайшовся тоді, коли я вже була впевнена, що доведеться погодитися на комунальне проживання хтозна з ким. Того дня на вокзалі я опинилася випадково - подруга, у якої я тимчасово жила після розлучення, попросила викупити для неї зарезервований на вечір квиток на автобус до сусіднього міста, де жив їі хлопець. Викупивши квиток, я вийшла на площу перед вокзалом та пішла на місток, перекинутий через якусь подобу струмка, що тече біля площі. Дивитися на струмок було неприємно — все його русло було густо засіяне недопалками. Місцева курилка. Запаливши цигарку, я повернулася спиною до поруччя та почала роздивлятися людей, якими юрмився ранковий вокзал. Тоді я її й побачила.
Бабуся, звичайнісінька на вигляд — світло-брунатний весняний плащ 70х років, старомодна косинка та сучасні уггі, така собі еклектика поколінь. Від інших перехожих їі відрізняла лише картонна табличка, що висіла на грудях. Я промайнула поглядом картонку та вже збиралася відвести очі, як раптом побачила слово, що привернуло мою увагу. Готелька. Саме готельками називаються ці крихітні квартири-домовинки, де кухня та житлова кімната об'єднані, санвузол являє собою крихітний закуток, а холодильник гуде прямо в тебе над головою. Готелька, дешеве житло. Я викинула недопалок у бік струмка, поповнивши їхню берегову колонію, та повільно рушила до бабусі. За кілька метрів я розрізнила ціну, написану на картонці, та прискорила крок. Це було майже вдвічі дешевше, ніж спросили б в агенції, та й на рієлтора, якому треба буде сплачувати комісію, бабуся не була схожа.
Я невпевнено підійшла та посміхнулася.
— Доброго дня, пані, здаєте квартиру?
Бабуся, яка задумливо дивилася кудись убік, стрепенулася та повернулася до мене. Вираз неясної тривоги на її обличчі змінився привітною усмішкою.
— Так, люба, здаю. Ти хочеш зняти?
— Ну, залежить від того, що за квартира і де знаходиться. Якщо зовсім у глухому куті, то…
— Ні-ні! Майже у центрі, тут недалечко. Хочеш, сходимо подивимося прямо зараз?
Бабуся так пожвавішала, що я навіть злегка занервувала. Чи варто йти самій? Можна було б попросити подругу, але вона на роботі, через що мені й довелося поїхати їй по квиток. Більше друзів, яких можна швидко видзвонити, у мене немає. Та й, чесно кажучи, я б посоромилася робити це при старенькій.
— Ходімо, люба, — бабця потягла мене за рукав, і я автоматично пішла слідом. Їй-богу, я ідеальна жертва маніяка. І як я примудрилася дожити до 26 років?
По дорозі на квартиру я згадувала усі випадки з кримінальної хроніки про підставні квартири, про людей, яких заманювали до лігва бандитів, про проданих у секс-рабство жінок та милу пітерську бабусю, що труїла та розчленовувала своїх квартирантів. Чи зупинилась я? Ні. Я слухняно йшла за старенькою, навіть з деякою цікавістю чекаючи, що буде далі. Останнім часом я стала фаталісткою.
Коли ми опинилися перед старезною сталінкою в історічному центрі міста, я зазнала дивних емоцій. З одного боку, будинок виглядав моторошно, з іншого — на лігво мафії він був не надто схожий. Подумки перехрестившись, я ступила за моєю провідницею в темний, пропахлий мишами та мокрими ганчірками під'їзд.
— Тут невисоко, третій поверх, — пропихкотіла бабуся, насилу долаючи сходи. Бігати поверхами мені було не звикати, тому я терпляче чекала її на кожному прольоті. Біля високих, під стелю, масивних дверей старенька зупинилася. Відімкнувши їх великим старомодним ключем, поманила мене всередину.
Там тягнувся довгий коридор з дверима з обох боків. Я нарахувала по три двері з кожного боку та одні в торці. Бабуся пройшла в кінець, відімкнула треті двері зліва.
— Проходь! Можеш не роззуватися.
Я ретельно витерла ноги об діряву посірілу ганчірку та ступила на скрипучу паркетну підлогу. Всередині мене зустріло саме те, що я очікувала побачити.
Напевно, раніше тут була велика комуналка, яку згодом поділили на окремі квартири. Крихітний закуток, що служив передпокоєм, не мав дверей, і панувавша там темрява змусила мене якнайшвидше перетнути його та увійти в кімнату. Вона насправді виявилася крихітною — метрів з десять, не більше. Довга, як трамвай, кімната тяглася до висохлого вікна, що вінчало торець кімнати та нагадувало отвір на кінці підзорної труби. Квадратний виступ з дверима, який і утворював передпокій, насправді виявився санвузлом, навпроти нього вздовж стіни тяглася подоба кухні — тумба, раковина, підвісна шафка, старий холодильник.
За виступом розташовувалася старезна червона канапа, навпроти неї – тумба з телевізором. Власниця, яка зніяковіло поглядала на мене, швидким кроком перетнула кімнату та клацнула пультом, що лежав на тумбі.
— Ну, ось, - вона розвела руками, обводячи навколишнє оточення. В її голосі не було жодної надії, тільки збентеження, і це кольнуло мене. Напевно, не я перша з тих, хто, опинившись тут, демонстрував той вираз, який зараз був на моєму обличчі. Мені стало шкода стареньку, але я фрілансер, та жити і працювати в цій труні... Я зніяковіло посміхнулася та позадкувала до виходу.
— Дуже мило, але мені, на жаль, не підходить.
— Так-так, я вже зрозуміла, люба. Ну, ось мій номер, якщо передумаєш, телефонуй, — бабуся витягла з кишені саморобну «визитівку» — охайно вирізаний клаптик зошитового аркуша в клітинку, на якому старанним почерком був написаний номер телефону. Серце стислося, і я взяла папірець, впевнена, що мені ніколи не доведеться телефонувати за цим номером, але доля розпорядилася інакше.
Я виходила з квартири під приглушене бурмотіння телевізора, і ще не знала, що вже завтра опинюся тут знову. Вже ввечері, коли моя подруга прийшла з роботи та почала поспішно збиратися на автобус, вона сказала мені, що повернеться разом зі своїм хлопцем, який шукатиме роботу в нашому місті. Тож мені, на жаль, доведеться з'їжджати, і вона сподівається, що за три дні я вже щось знайду.
Вона пішла, а я весь вечір проридала, лежачи у ванні та напиваючись вином, що залишилося у нас з недавньої посиденьки. Я розуміла, що звинувачувати її в чомусь несправедливо, вона має повне право вити гніздечко зі своїм коханим у своїй власній квартирі. Вона і так дала мені прихисток після того, як мій чоловік оголосив, що більше не бачить мене поруч із собою, та й взагалі, час вже рухатися далі. Він рушив, а мені тепер йти було нікуди. Саме тому, виповзши з ванни, я знайшла в кишені папірець з номером сьогоднішньої бабусі, та зателефонувала їй.
Радість у голосі жінки була настільки щирою, що мені навіть стало трохи незручно. Адже це не я надаю їй послугу, а вона здає мені житло, хай і досить незручне, за справжні копійки. Ми домовилися, що завтра я приїду з речами, та я почала збиратися.
Наступного ранку бабуся м'ялася біля під'їзду, явно хвилюючись. Коли я приїхала на таксі, вона посміхнулася, дрібно закивала та повела мене в мій новий будинок. Квартира виглядала анітрохи не краще, ніж учора, але я вирішила не падати духом. Моє покривало на канапу, мої фіранки, пара репродукцій - і тут стане набагато затишніше. Я ледве втягла валізу до кімнати та вже не здивувалася, коли почула, як за моєю спиною бабуся клацнула пультом, увімкнувши телевізор. Деякі люди не переносять тиші, але я ніколи не була з-поміж них.
Ми нарешті познайомилися. Бабуся, що назвалася Анастасією Павлівною, сіла за вузенький столик, що розташувався біля тумби з телевізором, та тремтячою рукою переписувала мої дані з паспорта в договір про найм. Я між тим задумливо ходила по моєму новому житлу, безглуздо чіпаючи меблі та стіни. Включила роутер, який, як виявилося, висів у передпокої. Заглянула нарешті в санвузол. Він виявився трохи кращим, ніж я уявляла, і навіть мав вузьку пральну машину, що стояла на місці умивальника. Душ являв собою вимощений плиткою кутовий майданчик з бортиком, закритий завісою.
Перевіривши, чи працює душ і чи є гаряча вода, я повернулася до кімнати. Бурмотіння телевізора злегка починало дратувати. Я підписала документи, і Анастасія Павлівна почала квапливо збиратися. Я підійшла до вікна, відсунула щільну штору, що наполовину затуляла вікно, і здивовано відсахнулася. За тюльовою фіранкою я побачила висохле дерев'яне вікно, забране ґратами із зовнішнього боку. Я обернулася до власниці.
— Навіщо тут ці ґрати? Це навіть не перший поверх.
Анастасія Павлівна нервово усміхнулася.
— Я не знаю, навіщо. Це квартира моєї покійної сестри, я тут нічого не міняла після неї.
Я відчула, як по хребту пробігло легке тремтіння. Мені стало тривожно.
— Покійної сестри? А вона давно померла?
Не дивлячись на мене, бабця взувалася.
— Вона померла давно та не тут, не переживай. Живи спокійно.
Від її тону мені, навпаки, стало зовсім неспокійно. Я відчула сухість у роті та нервово проковтнула слину. Занепокоєння досягло апогею, коли Анастасія Павлівна, вже стоячи біля дверей, обернулася.
— Ти тільки телевізор не вимикай, нехай працює. Тут рахунки невеликі, за це можеш не хвилюватися.
Я хвилювалася зовсім не за те.
— Що? Навіщо це?
Бабуся вперто помотала головою.
— Не вимикай, та й все. Навіть уночі, тільки звук зменш, якщо буде заважати.
Волосся на моїй голові заворушилося.
— Ви серйозно? Й що ж буде, якщо вимкну?
Бабця глянула на мене похмуро та без посмішки.
— Та нічого не буде, але краще не вимикати. Місце тут не найприємніше, інакше не здавала б так дешево.
— А якщо світло вимкнуть?
— Тоді краще піди кудись, поки не дадуть.
Поки я обмірковувала, що маю відповісти на цей абсурд, вхідні двері зачинилися зі звуком мишоловки, і я залишилася на самоті.
— Спокійно, спокійно.
Відчувши, як наростає паніка, я повернулася та підійшла до кухонної шафки, в якій під час огляду я побачила старі чашки, витягла одну. Діставши з кишені куртки цигарки, я клацнула запальничкою, затягнулася, окинула поглядом мій новий будинок, та й розплакалася.
Це ще не було повним дном, але я була вже зовсім поруч.
Наплакавшись та нажалівшись себе, я встала та насилу відчинила вікно, впустивши до кімнати свіже повітря. Досить, наплакалася. Треба вчитися жити по-новому та знаходити плюси у цьому новому житті. Ось тільки телевізор дуже дратував. Вимкнувши його, я зрозуміла, що більше не можу ігнорувати голод, що пригнобився в шлунку, та, накинувши куртку, вийшла на вулицю, шукати продуктовий магазин.
Супермаркет знайшовся по гугл-карті, через три провулки від мого нового будинку. Гуляючи між стелажами з візком, я навіть почала отримувати задоволення від своєї самотності та свободи. Гроші у мене поки що були, але треба швидше виконати нове замовлення.
Коли я повернулася з набитими пакетами до квартири, мене зустріла дзвінка, натягнута як струна тиша. Розбираючи пакети та вмикаючи холодильник, який огидно загудів, я все сильніше відчувала цей натяг простору, що ніби утворював вакуум у мене за спиною. Почуття було настільки неприємним, що я посунула плечима, ніби намагаючись скинути з них якесь покривало, та різко повернулася. Кімната виглядала, як і раніше, похмуро та убого, але нічого страшного в ній не було.
Нашвидкуруч посмаживши яйця на старій електричній плитці на одну конфорку, я витягла з сумки ноутбук та розтяглася на канапі. Роботу ніхто не скасовував, і її треба було робити. Але, хвилин за п'ятнадцять я зрозуміла, що працювати не можу. Гудіння холодильника тиснуло на барабанні перетинки, стіни, обклеєні вицвілими жовтими шпалерами, наче нависали наді мною, в груди почав заповзати страх. Здригнувшись, я потяглася за пультом та клацнула кнопкою. Кімнату заповнила мелодія заставки якогось телешоу, і напруга відразу відпустила мене.
Може, власниця мала на увазі саме це, коли радила залишати телевізор увімкненим?
Раніше я завжди працювала в тиші, але тепер мені довелося робити це під приглушені голоси з телеящику. ТБ дратував, але без нього було ще гірше. Поступово я так захопилася роботою, що зовсім забула про нього.
Коли я нарешті відклала ноутбук, у кімнаті вже майже стемніло. Вставши, я потяглася та клацнула вимикачем. Кімнату залило неприємне тьмяне жовте світло від старомодного скляного абажура на одну лампочку. Від довгої роботи та фонової говорильні голова стала наче квадратною. Я вимкнула телевізор, з блаженством слухаючи тишу. Витягнувши з пачки цигарку, відчинила вікно та сперлася на підвіконня, дивлячись на тихе зелене подвір'я, залите помаранчевим світлом ліхтаря на розі.
Цигарка догоріла до середини, коли я раптом знову відчула спиною напругу повітря. На мене ніби навалилася важка ватяна ковдра, і я покрутила головою. Обернувшись, я побачила лише порожню кімнату, але варто було повернутися до вікна, як моторошне відчуття повернулося. Мені здавалося, що за моєю спиною хтось стоїть, шкірою я відчувала чужий погляд, що сверлить мене, та руку, що ось-ось торкнеться волосся на моїй потилиці. Коліна тремтіли, цигарка давно догоріла, але я продовжувала витріщатися у вікно, боячись обернутися. Лише коли я зовсім змерзла, повільно, на ватних ногах, я нарешті повернулася, й, звичайно, нікого не побачила. Одним стрибком я подолала відстань до тумбочки, схопила пульт та ввімкнула телевізор. Голоси, що залунали з динаміка, розвіяли ілюзію чужої присутності. Я видихнула.
Заснути першої ночі мені так й не вдалося. Я звикла спати в темряві та тиші, а тепер телевізор дуже заважав, але про те, щоб вимкнути його, не могло йти й мови. Коли я спробувала це зробити, темрява в кімнаті згустилася та придавила мене ніби надгробок, стіни стиснулися, а повітря задзвеніло. Мені довелося відразу знову ввімкнути телевізор. Під його бліде світло та шепіт я пронудилася до самого ранку. Тільки коли сонце встало, та освітлення від телевізора перестало бути настільки контрастним, я, нарешті, задрімала.
Будильник, який я поставила на десяту, вирвав мене зі сну за чотири години. Я прокинулася з чавунною головою. Викурила цигарку, сходила в душ та зрозуміла, що не можу провести тут більше ні хвилини. Тому, нашвидкуруч поснідавши, я одяглася, запакувала ноутбук та пішла шукати поблизу дешеве кафе з вай фаєм, де я зможу попрацювати.
Так почалася моя подорож по всіх кав'ярнях та ганделиках району. Грошей у мене було катастрофічно мало, й максимум, що я могла собі дозволити - це цідити по дві чашки кави на день, іноді злодійкувато поїдаючи куплений на розі пиріжок, сховавшись за ноутбуком. Офіціанти дивилися на мене з презирством, мені було незручно та соромно, але про те, щоб повернутися до моєї «студії», не було й мови. Перебувати там з кожним днем було все складніше.
Вицвілі жовті стіни з хвилястим візерунком, жовта стеля, що йде тріщинами. Скрипуча дощата підлога, яка залишалася брудною, скільки її не мети і не мій, запилена канапа-книжка з щілиною по центру, в яку я постійно сповзала вночі. Гучний старий холодильник, потріскуюча електрична плитка, вікно, що кидало пластівці фарби щоразу, коли я бралася за раму. Все це було мені настільки ненависне, що хотілося плакати, але найгіршою була атмосфера в квартирі. Те саме відчуття присутності, що мучило мене з самого моменту переїзду. А ще — постійна задуха і нестача повітря, яке, незважаючи на відкрите вікно, майже не циркулювало у цій витягнутій труні.
Спати там, дякувати Богу, я навчилася — довелося купити беруші та маску для сну. З ними я висипалася більш-менш нормально й вже майже перестала боятися ночами, поки одного разу вночі я не прокинулася до туалету.
Стягнувши з очей маску, я стикнулася поглядом з телевізором, та спросоння мало не померла від жаху, побачивши на екрані моторошне, понівечене мертве обличчя. Я б закричала, якби могла, але з моїх грудей вирвалася лише подоба протяжного хрипкого каркання. Я заплющила очі. Серце шалено калатало, від припливу адреналіну затремтіли руки, і мені знадобилося кілька секунд, щоб знову розплющити очі та поглянути на екран. Це виявилася лише кримінальна передача про злочини минулого, але перш, ніж серце вгамувалося, а руки перестали тремтіти, минуло чимало часу.
Коли я була маленькою, мені двічі чи тричі снився один і той самий жахливий сон. Я була полохливою дитиною, боялася фільмів жахів та книжок зі страшними обкладинками. А сон, що я бачила кілька разів, був таким.
Мені снилося, що я у кімнаті — або в суміжній з вітальнею, або в самій вітальні, та стою спиною до увімкненого телевізора. Я знаю, що по ньому показують щось нестерпно, нудотно страшне, настільки страшне, що одна думка про те, щоб подивитися на екран, сповнювала мене жахом. Батьки уві сні спокійно дивилися ці жахи і не реагували на мої прохання вимкнути, а я ніяк не могла вийти з кімнати, не повернувшись до телевізора та не побачивши те, що він транслював.
«Мармурові кульки». Голос по телевізору уві сні говорив: «Мармурові кульки». Що це означає? Це словосполучення вселяло в мене такий сильний жах, що побачити це здавалося рівносильним смерті. Я прокидалася в холодному поті, і кілька днів після цього сну проходила повз телевізор з внутрішньою напругою.
Те, що сталося зараз, дивно перегукувалося з моїм дитячим кошмаром, і я тремтіла від страху, миючи руки після туалету. Я вже давно вирішила, що з'їду звідси відразу ж, як знайду хоча б щось підходяще, але варіантів, як і раніше, не було. Більш того, навіть нормальних кімнат не попадалося. Йти мені не було куди.
Вранці я зателефонувала хазяйці, навіть не знаю навіщо. Напевно, хотілося поговорити з нею про квартиру, але вона так й не взяла слухавку. Чомусь я цьому не здивувалася.
А за кілька днів сталося саме те, про що я хвилювалася тоді, у перший день. Що буде, якщо світло вимкнуть? Увечері я повернулася з чергового кафе голодна та змерзла, поставила воду, щоб закип'ятити макарони. ТБ я включала практично з порога, завела собі звичку не розлучатися з пультом. Я вже знала всі вечірні телепрограми, серіали та шоу на усіх каналах, що ловила антена, шнур від якої уходив в отвір у стіні назовні.
Макарони вже починали кипіти, коли лампочка, спалахнула яскравіше та згасла. ТБ з холодильником, зрозуміло, теж згасли, і я на мить застигла, як статуя , слухаючи затихаюче булькання у каструльці. Коли вода стала зовсім нерухомою, мене придавила така тиша, що я автоматично торкнулася вух, перевіряючи, чи немає у них беруш. У серце вузьким вужиком миттево заповз жах, ширячись та розростаючись, як пухлина. На ватних ногах я підійшла до вікна, що смутно світилося в темряві, виглянула назовні. Сусідні будинки, двір — усе було залито чорнильною темрявою. Блекаут на весь наш маленький район.
Потилицею я відчула вже знайомий погляд, а моєї шиї ніби торкнулися невагомі пальці. Я відчула, що мені не вистачає повітря, але обернутися було набагато страшніше. Я судорожно намагалася дихати та збиралася з силами, щоб повернутися, схопити куртку, яку я кинула на диван, та у три стрибки опинитися біля дверей. Але раптом за моєю спиною почулося шипіння та гучне клацання, що вибило залишок дихання з моїх грудей коротким вигуком. Я обернулася і побачила, що телевізор увімкнувся.
Видовище було настільки абсурдним, що якийсь час я стояла, відкривши рота. Світла не було у всьому районі, але телевізор якимось чином працював. Я б анітрохи не здивувалася в ту секунду, якби на екрані з'явилася мертва дівчинка з фільму «Дзвінок», але екран показував інше. Спочатку я не зрозуміла, що я бачу, але, роздивившись, побачила довгий коридор, з дверима по обидва боки та одними в торці. Волосся заворушилось у мене на голові, коли я зрозуміла, що це нагадує той коридор, якій я проходжу щодня перед тим, як зайти до своєї квартири. Двері на екрані були зачинені, але раптом ті, що в торці, прочинилися, та я відсахнулася від екрана.
Моторошне відчуття, яке переслідувало мене у дитячому кошмарі, накрило мене із головою. Від картинки на екрані віяло потойбічним жахом, та й не дивно, враховуючи, що телевізор працював всупереч усім законам фізики. Тремтячою рукою я потяглася до шнура та щосили смикнула його, але картинка на екрані навіть не мигнула.
Мої ноги підкосилися, і я повзком відсунулась подалі від екрану, упершись спиною в канапу. У роті пересохло, серце билося в горлянці. Не в силах відірвати погляд від телевізора, я спостерігала, як у дверях, що відкрилися, з'явився силует, який дивними маленькими кроками рушив у бік камери. Спочатку я не зрозуміла, що з ним не так, але потім до мене дійшло, що силует рухається спиною вперед.
Не можна, щоб воно обернулося. Не можна дивитися.
Жах підкинув мене пружиною. Я швидко встала, схопила куртку та кинулася до дверей. У закутку передпокою панувала тьмяна темрява, і я на дотик тицьнулася туди, де була дверна ручка. Ручки не було, та й дверей ніби не було. Тремтячими руками я дістала з кишені запальничку, з третього разу запалила вогник, та задихнулася від здивування.
Дверей дійсно не було. На їх місці була все та ж обклеєна жовтими шпалерами стіна. Я позадкувала та почала водити запальничкою вздовж стін, поки вогник не обпалив мені пальці, та я не випустила запальничку з рук. Ані жодного сліду дверей. Більш того, двері до санвузолу теж пропали. Я кинула безпорадний погляд на телевізор та квапливо відвернулася, бачачи, як істота на екрані наближається, поступово заповнюючи собою увесь простір. Якщо воно обернеться... якщо воно обернеться...
Паніка підхльоснула мене, і я, не думаючи ні про що, кинулася до вікна. Смикнула віконну раму, вдихнула крижане повітря, схопилася на підвіконня, і... грати. Чортові грати! Ось навіщо вони тут!
Я безпорадно вчепилася в залізні прути, розуміючи, що не зможу протиснутися крізь них. Те, що живе у телевізорі, те, що відганяють дурні телешоу та мильні опери, було все ближче, я вже відчувала його за спиною. Чи не дихання, тому що воно не дихає, та не дотик, тому що воно не може торкнутися. Я відчувала лише жах, який змусив мене зіщулитися та впертися обличчям у прути ґрат.
Може, якщо я навалюся на них, вони випадуть? Що буде зі мною, думати не хотілося. Темрява розступалася за моєю спиною, я бачила відблиски екрану, та знала, що якщо обернуся... мармурові кульки, мармурові...
— Гей, що з тобою? Допомога потрібна?
Голос увірвався в мій мозок так раптово, що в першу секунду я навіть не зрозуміла, що саме почула. Розліпивши заплющені очі, я подивилася вниз. Під моїм вікном стояв чоловік, одягнений у куртку з капюшоном, якого я начебто кілька разів бачила на подвір'ї зі свого вікна. У його руці тліла цигарка.
Я судорожно схлипнула та полізла в кишеню куртки, намацала ключі. Дістала їх та розтиснула пальці. Ключі впали на асфальт під вікном.
— Будь ласка, 33 квартира… у мене щось із дверима… — Мій голос переривали схлипи, але коли чоловік підняв ключі та задер голову, мене ніби прорвало.
— Витягни мене звідси, витягни, прошу! Тільки не дивися на телевізор! — закричала я, заплющивши очі, та заплакала. Сяйво екрана за моєю спиною стало таким яскравим, що я буквально відчувала його потилицею. Швидше, швидше…
Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я почула удар за моєю спиною, та за декілько секунд сильні руки зірвали мене з підвіконня. Щось пробурмотівши, сусід згріб мене в оберемок та потяг геть із квартири, так пожежники виносять людей з вогню. Я заплющила очі, але коли ми були в передпокої, все ж не утрималася та на мить розплющила їх, як Лотова дружина. Краєм ока я побачила кімнату, але, на моє щастя, холодильник із цього ракурсу закривав телевізор. Перш ніж я побачила екран, я знову заплющила очі.
Вдруге я відкрила їх тільки тоді, коли запах під'їзду залишився позаду, і я відчула свіжість осінньої ночі.
— Ти як, все нормально? - Сусід підвів мене до лавки та посадив на неї. Як і раніше я тримала куртку у руках, вчепившись у неї омертвілими пальцями. Подивившись на силует сусіда у темряві, що заливала двір, я трохи прийшла до тями та розтиснула руки. Обережно натягнувши куртку, я дістала з кишені цигарки. Не кажучи ні слова, сусід чиркнув запальничкою.
Якийсь час ми мовчки курили. Я не знала цієї людини, але вона щойно врятувала мене… від чого? Що взагалі трапилося? Це було божевілля? Галюцинації? Як це пояснити йому? Я задерлася, і сусід простяг мені руку.
— До речі, я Владислав.
— Каріна.
Я потиснула його долоню, і ми знову замовкли. Нарешті я зібралася з силами.
— Владиславе, дякую вам. Я не знаю що й сказати. Там сталося щось дивне, не знаю, як пояснити це. Я не наркоманка, не подумайте...
— Я й не думаю. Про цю квартиру всі сусіди знають, — Владислав клацанням пальців відправив недопалок у кущі. Я обернулася до нього.
— Що знають?
— Ну, тут одна літня жінка жила кілька років, на перший погляд самотня. Сестра тієї, що тепер квартирантів начебто тебе наводить. Одного дня вона випала у вікно та зламала шию.
"Вона не тут померла, не переживай". Згадавши слова власниці, я мимохіть усміхнулася. Так, вона померла не всередині квартирі, тут нічого не скажеш. Чи не збрехала.
— А потім?
— А потім в'їхав її син, який, як виявляється, у неї такі був, і за три місяці теж саме . Теж випав із вікна, вижив, але ніби хребет зламав, інвалідом став. Наче тітка за ним і доглядає тепер, я подробиць не знаю, то в наших місцевих бабусь спитати треба.
— Ґрати вставила Анастасія Павлівна, так?
— Це нинішня власниця? Так, вона. Здавати почала цю будку, але усі квартиранти більше місяця не затримуються. Напевно не знаю, що насправді з цією квартирою, але щось там коїться, усі тікають самі не свої. Ось і ти...
Холод пробирався під куртку, і я мерзлякувато зіщулилася.
— Там щось із телевізором. Ти бачив, що...
Я обернулася, щоб подивитись на вікно своєї квартири, але не знайшла його. ТБ більш не працював. Темрява, що накриває двір, стала ще густішою.
Я повернулася до Владислава, що замовчав, та побачила, що він сидить до мене спиною. У горлі миттєво пересохло.
Мені не хотілося, щоб він обертався.
Автор: Христина Оксаненко (Муратова)
Див. також[править]
Текущий рейтинг: 70/100 (На основе 11 мнений)
