(в том числе анонимно криптовалютой) -- адм. toriningen
Історія:Нематеріальне
Я прокинувся, коли вирішив, що мені на груди лягла кішка.
Напередодні того пам'ятного вечора я перебрав пива і пішов спати, навіть не вимкнувши монітор, тільки поставивши на паузу фільм. Це була п'ятниця, і я вирішив, що спокійно додивлюся його завтра... тобто вже сьогодні, бо часу було за північ.
І ось, рано вранці, коли сіре світло пробивалось у вікно, я з незадоволенням зрозумів, що на мене сіла нахабна товста кішка і заважає мені дихати. Вирішивши прогнати мерзотну тварину, я розплющив очі і згадав раптом, що ніякої кішки у мене немає. Дихати, тим часом, ставало дедалі важче. Спробував підняти руки. Цей простий рух дався мені з великими труднощами, немов гравітація на планеті за ніч різко зросла. Або немов простирадло, під яким я (голяка, як зазвичай) спав, стало важити сотні кілограмів.
І ця вага все збільшувалася.
Я вже практично не міг дихати, коли непрохана уява слухняно показала, як за хвилину мою грудну клітку розчавить ця невидима тяжкість. Напад астми? У мене ніколи не було астми, і чому параліч? Хриплячи і виючи, плачучи від страху і роздратування, я з великими труднощами скотився з ліжка і впав на підлогу. На той час я був упевнений, що мене наздогнав інсульт або щось на кшталт, і кляв себе за нездоровий спосіб життя загалом і випите напередодні "Жигулівське" зокрема. Треба було дістатися до столу, дістати мобільний і набрати 112, 911 або що там годиться в таких випадках. На якусь мить я навіть відчув себе героєм серіалу про доктора Хауса і подумки посміхнувся. Отже, я звалився з ліжка...
І тяжкість зникла. Легені з тихим хрускотом ребер розправилися, вбираючи цілющий кисень.
Я встав і прислухався до свого тіла. Начебто все гаразд. Оглянув ліжко. Нічого. Клацнув вимикачем на стіні. Тобто хотів клацнути - клавіша не натискалася, немов була приклеєна. Чортихнувшись, я пішов босими ногами на кухню - немилосердне похмілля після трьох літрів пива.
Глечик із кип'яченою водою хтось намертво приклеїв до столу. Крани на змішувачі не поверталися. Світло не запалювалося.
Або все це - продовження нічного кошмару, або чийсь злий жарт, - так подумав я про себе і ледь не зламав пальці, спробувавши розсунути ривком фіранки. Ви розумієте?
Кватирка була прочинена, бо ввечері я палив, сидячи на підвіконні. Фіранки злегка колихалися на прохолодному ранковому протязі, але на дотик здавалися зробленими з титану. Я гарячково обійшов всю квартиру, крім туалету, тому що його двері були зачинені й не відчинялися. Я намагався чіпати і перекладати речі, смикав дверцята шаф і книжки на полицях, штовхав штори, бив у шибки і монітор комп'ютера, штовхав порожні пляшки. У мене не вийшло навіть стерти пальцем краплю пива, що залишилася на столі, - вона була твердою, нерухомою і незламною, як скеля, як і взагалі все тут.
Коли я в розпачі сів на залізне, судячи з відчуттів, ліжко, мене осяяло: це зупинився час. Час зупинився, а я чомусь ні. І я зараз для стороннього спостерігача неймовірно швидко метушуся квартирою, ніби якийсь там Флеш чи Супермен. Тому я не можу нічого зрушити. Тимчасова аномалія. Time paradox.
Хороша була теорія. Тільки я помилився. Та й сам швидко це зрозумів - годинник ішов, люди на вулиці теж ішли, кричали діти біля школи за рогом, їхали машини. О дев'ятій ранку завібрував будильником і звалився зі столу телефон; я не став його ловити, бо він роздробив би всі мої кістки, але спокійно впав би на підлогу. На той час усе стало більш-менш зрозуміло, хоча для порядку я ще покричав перед дверима на сходи, поки не захрипів. Простирадло. Вранці мене мало не задушило звичайне простирадло в той момент, коли я почав втрачати... матеріальність. Простирадло просто хотіло опасти на порожнє ліжко, і добре ще, що я не сплю в трусах. Вам смішно? Мені теж іноді буває смішно. Іноді я сміюся цілими днями - регочу до знемоги, не перестаючи.
Два тижні я споглядав один і той самий кадр із фільму Тарантіно, залишений на моніторі, гуляв із кімнати в кімнату, дивився у вікно, на людей. Голод і спрага більше мене не турбували. З відчуттів залишився тільки біль, і, щоб змусити себе хоч щось відчути, я з розбігу бився обличчям об предмети і стіни, різав собі руки об краї скатертини, намагався навіть виколоти око кутом залишеної на столику газети. Йшла кров, але навряд чи її хто-небудь міг бачити. А померти в мене так і не вийшло, ні тоді, ні потім. Зрештою, і біль покинув мене.
Через два тижні почалася метушня. Приходив брат, потім батьки, потім батьки і поліція, потім брат і ще якісь люди. Мама зазвичай плакала. Приїхали вантажники і відвезли дещо з меблів, брат забрав комп'ютер. Мене не бачили, не чули. Я зрозумів, що краще сісти десь у кутку, щоб тебе не знесли на ходу всі ці щільні, матеріальні тіла, які прийшли в твій саркофаг. На той час мій розум уперше затьмарився.
Ви запитаєте, чому я не намагався вийти, вибігти, вирватися на вулицю, поки були відчинені двері? О, я намагався спочатку. Ха. Ха. Уся злісна, жорстока іронія світобудови втілилася для мене в завісі із дерев'яних намистин, що висить на одвірку вхідних дверей. Дурний і позбавлений смаку, цей елемент декору став для мене непробивною стіною на шляху до свободи. Нитки з чорно-білими намистинами, що змикалися одразу за спинами людей, які входили й виходили, не залишали мені жодного шансу на втечу.
Минуло два або три роки. Я більше не ходив порожньою квартирою, намагався навіть не розплющувати очей. Жалюгідна, невидима і така, що не залишає слідів, істота, багаторазово божевільна у своєму ув'язненні, я сидів у запорошеному кутку власної колишньої кімнати місяцями, обхопивши руками коліна і втупившись у темряву під закритими повіками. Що я міг? Я нічого більше не хотів. Напевно, саме ось так перетворюються на привидів. Тоді знайте, що привиди - найнещасніші на Землі істоти. Іноді я довго стояв біля вікна і дивився вниз, де ходять тротуаром люди, які нічого не підозрюють, дивився, як світло дня змінюється нічною темрявою, якій на зміну знову і знову приходить ранок. Здається, одного разу мене побачила маленька дитина. Вона неуважно водила очима по вікнах, а потім величезними очима подивилася, здавалося, прямо на мене і з гучним ревом втекла в обійми матері.
Потім у квартирі оселився перший мешканець. За ним - ще один, і ще. Вони змінювалися швидко - я не стежив. Може, відчували мою присутність, і їм це не подобалося. Зараз тут живе молода дівчина з довгим волоссям кольору крила цвинтарного ворона і старовинним ім'ям Вікторія. Вона принесла свічок, книжок із магії та окультизму. Вечорами вона покурює з друзями травичку, а потім вони розмовляють про паралельні світи та інші сутності, невидимі людським поглядом. Мені вперше стало цікаво.
Я став виходити зі свого кута; сідав за спиною в одного з гостей і слухав розмову.
А нещодавно Вікторія захопилася теорією, згідно з якою на магнітній аудіоплівці, що записує звук у порожньому приміщенні, можна почути голоси померлих людей. У неї не знайшлося магнітофону, дівчина придбала звичайний цифровий диктофон розміром із мобільний. Почала залишати його увімкненим у великій кімнаті на ніч. Заради інтересу я одного разу щось провив у нього.
І прилад записав мій голос. Крізь шум перешкод і тріск статики. Віка, дівчинка моя, була вражена. Я місяць заново вчився говорити. Заради тебе, заради себе. Спочатку виходило тільки виття, але зараз я вже цілком розбірливо можу говорити - чуєш? Ти знову залишила увімкненим свій диктофон, спасибі. Я зміг розповісти свою історію.
Ти ж якраз щось таке хотіла почути? Чи не так?
Я говорив довго, і за вікном настає черговий ранок. Я захрип і втомився.
Зараз я повернуся в нашу кімнату, сяду, як зазвичай, біля ліжка й гладитиму тебе по волоссю своєю скорченою рукою, наспівуючи нечутну колискову.
Автор:Chainsaw
Російськомовна версія цієї історії
Никто ещё не голосовал
