(в том числе анонимно криптовалютой) -- адм. toriningen
Історія:Зовсім як у тій історії
Сиджу, якось, із батьком на риболовлі, малий ще зовсім, років п'ять - шість. Навколо ранній ранок, темрява, шкреків та комарів тільки чути. Ставок відображає смужку білого, злегка синюватого місяця, від чого все, що відбувається, здається чарами сяючого сну. На горизонті видніються якісь червоні крапки, може, вишки заводів, або чогось, ще складного для мого дитячого розуму. Позаду нас, десь далеко, біля багаття видніється дядько Юра. Його як слід не розгледіти, тільки чутно запахи з казана. Картоплі смаженої на смальці, разом із часником і домашньою ковбасою. За день до цього, його дружина тітка Алла, все непокоїлась - знову скоти нап'ються і нічого не наловлять, куди їм мене малого брати. Все навколо заколисує, тільки комарі спати не дають. Більше з тієї ночі майже не пам'ятаю деталей. Хоча ні, була ще одна. Вудку з рук випустив, вона дзенькнула мені під ноги, у багнюку біля берега та збиті стебла очерету. Засинав, напевно, і впустив. Збоку бачу силует батька, такий великий, повертається в мій бік:
- Вудку впустив? - запитав він, і гнітюче дивиться на мене.
- Так, тату, - кажу я, ще сонним, невпевненим дитячим голосом.
- Засинав, напевно? - знову запитує він, і такий увесь страшний, голос вкрадливий, тихий.
- Засинав, - здаюся я.
А він усе дивиться на мене, довго, стає моторошним, ніби примару побачив, і каже:
- Зосім як у тій історії... де хлопець демону в очі подивився.
Дивлюся на нього, а мені так страшно, занадто темно ще, обличчя добре роздивитися не виходить, та й боюся вдивлятися в нього. І так тихо стало відразу, звуки зникли, ніч замовкла. Не зрозумію ще нічого, малий зовсім, але страх відчуваю. Якимось дитячим чуттям розумію, відбувається щось недобре, моторошне. Хотів було щось сказати, а батько, незворушно, нахиляється, піднімає мою вудку, знову впирає її в землю, і каже тримати міцніше. Голову мою погладив по-доброму, і ніби нічого й не сталось, сидить, далі рибалить. Тоді і звуки повернулися, знову дядька Юру вдалині почав чути, комарів, шкреків.
Минали роки, і цей епізод змішався в моїй пам'яті з дитячими спогадами і снами. Сказати без сумнівів сон то був, чи ні, для себе я не міг. Жив, як і всі нормальні діти. Навчався, старався, ходив на бокс, мріяв про новий комп на день народження. Роки минали, я ріс, змінювався, і до п'ятнадцяти років, як це буває, зовсім відбився від рук. Був то дві тисячі сьомий рік. Просиджували з хлопцями, пам'ятаю, десь за містом цілі дні на проліт, курили траву. Непомітно все моє життя стало крутитися тільки навколо трави, інше мене якось абсолютно не цікавило. Влітку з "друзями", бувало, цілий день посадками за містом ходили, шукали дичку, щоб наварити з неї "молока", або "каші" насмажити. Не знаю, чи дожили ці приколи до наших днів, але в моєму юнацтві вони були. Ось і пам'ятаю один такий день, довгий час змушував себе його забути, але пам'ятаю.
Зібралися ми, як зазвичай, із хлопцями на пошуки, пішли за місто в бік посадок. Чоловік нас п'ять було, зазвичай натовпом ходили, всі разом, а цього разу, щоб швидше все зробити, вирішили по одному прочісувати місцевість. Домовилися, що через кілька годин зустрічаємося в зазначеному місці, і якщо пощастить щось нарвати - день вдався. Усе вирішили і розійшлися. Ну а за містом як: поле-посадка, поле-посадка і так майже без кінця. Так я і йшов, вишукував траву, виглядав її. Годину другу йшов, і почав розуміти, що чергова посадка не закінчується, не переходить у поле. Іду, ніби в лісі якомусь. У мене тоді був телефон "k 700i", і три пісні, що грали по колу, починали вже задовбувати. Дивлюся на всі боки, а всюди непроглядні стіни дерев. Ноги об гілки й корчі чіпляються, у листі тонуть. Людина там наче ніколи не ходила. Все як у глухому лісі, хоч у моєму регіоні їх немає. Йшов я так, думав уже назад повернути, як дивлюся, а вдалині дід, на секунду подумав, може мисливець або грибник якийсь. Але що перше, що друге було абсурдом. Для грибів не сезон, та й полювати нема на що у нас тут. Бачу його, і помічаю, що дід прямо метушиться, якось озирається, неспокійно туди-сюди ходить. Навколо дуже темно, і він у цій темряві виділяється, як пляма світла. Подумав тоді, може діда безхатьки або алкоголіки дикі лісові пограбували, та почав іти у його бік. Наближаюся і бачу, що він помітив мене, повернувся, жестами проганяє, руками хрест показує, і так посилено все це робить. Раптом мені все це побачилося в зловісному світлі, з беззахисного старого дід трансформувався в чергового провінційного маніяка. Я собі уявляв, що у нього там напевно десь позаду лежить зв'язаний малий. Надто вже він підозрілим був, умисно дуже не хотів, щоб я наближався до нього, а я, навпаки, йшов усе швидше. Хотів спіймати його на гарячому, у голові в себе вже героєм був. Підходжу, а поруч із дідом ніяких тіл немає. Дивлюся на нього, і помічаю, що дід глухонімий. Він ще такі звуки виючі видавав, не хочу їх пародіювати, навіть у тексті, але було це щось на кшталт "ням-ням". Тільки більш виюче, утробне і лякаюче, ніби завдавало йому страшного болю. Стою перед ним, і взагалі не розумію.
Ми в глушині, не зрозуміло де, тут цей дід-інвалід, виє, руками махає, свої жести показує. Але головне все так робить, наполегливо чи що. Не заспокоюється, все хоче мені щось сказати. Дивився на нього, і мене наче осяяло, дістав свій телефон, відкрив смс і надрукував у порожнечу запитання: "У вас щось сталося?". Показав йому, він почав головою посилено кивати і вити. Стер написаний текст і дав йому телефон, головою киваю, мовляв, пишіть. Писав він хвилин п'ять. Я спочатку дивився, як він бореться з літерами, але потім трохи відійшов від нього, щоб не тиснути, не нервувати. Він усе пихтів, друкуючи текст на моєму телефоні. У цей час я озирнувся навколо, не помічаючи нічого підозрілого. Ось чую, знову виття, дописав дід, і тягне мені телефон. Бачу, що руки в нього трясуться. Беру телефон і завмираю від прочитаного. "Там демон". Я головою дідові киваю, жестом запитуючи "де", і руками розводжу для наочності. Сам хоч і думав, що дід до чортиків напився напередодні, але від того, що прочитав, шлунок охолоджувало. Дід підійшов до мене, і пальцем показує в бік великого поваленого дерева вдалині, показує, а рука тремтить. Дивлюся туди, і в голові собі кажу "які демони", з цими думками і почав у бік дерева йти. Позаду мене дід ніби збожеволів, вити почав, ніби у величезне багаття його жбурнули. Повернувся до нього, а він справді плаче, і так гірко, з надривом. Для себе вирішив точно піти, туди, щоб дід побачив - там нікого немає. Іду, а дід ззаду видає такі звуки, немов його шматують, здирають шкіру. Підходжу все ближче до поваленого дерева. Воно здоровенне, товсте, коренева система вся в землі. Стіною закриває яму, що утворилася після його падіння. Йду до цієї ями, і чую такі неприємні звуки звідти, ніби в когось у горлі кістка застрягла. Хрип, спазматичне відригування, булькання і плямкання. Повільно огинаю стіну з кореневища і землі. Обходжу її, і починаю очима розрізняти те, чого там бути не може. Від низу рухаюся поглядом, по сизих копитах, які плавно переходять у такі опуклі квадратики глянцевої шкіри, як у курячих лап. Тільки все темне, земляне. Кінцівки всі в багнюці, шерсть під нею злиплася. Десь хробак виповзе, десь змія, оперізуючи тулуб, проповзе. Бачу, що цей "хтось" спиною до мене сидить, а на ній не ребра і хребці проглядаються, а немов скам'янілості. Грубі, різкі й гострі лінії. Усе засмальцьоване, закопчене. Істота немов відчула мене, і стала повільно повертатися. Вона знала, що я стою в заціпенінні від жаху, і не поспішала. Спочатку показалось гостре, все в нерівностях підборіддя. Паща, що ліниво відірвалася від обгризання своєї руки. Раптом я зрозумів, що ті звуки не були пожиранням. Цей демон немов вивергав сам себе зі своєї пащі. Діставав себе зі своїх же надр. Коли моєму страху вже не було меж, я побачив його очі... Там було не вугілля, ні. Навіть не чорні безодні. Там не було нічого. Взагалі нічого. Наскрізні дірки в голові, через які можна було спокійно дивитися на те, що за ним. Він почав повільно розгинатися і вставати. Йти на мене. У жаху я і поворухнутися не міг, нічого не міг, навіть очі заплющити, а він усе наближався. Підійшов впритул, уперся в моє обличчя, так, що я почав дивитися через його очі, як в оглядовий бінокль на набережній. Дивлюся в них, а навколо ті самі дерева, темні глибини посадки вдалині. Усе так само, однаково, дивлюся на всі боки і розумію, що немає ніякого демона. Озираюся, немає його ніде, привиділося. Назад дивлюся, і діда немає. Погляд переводжу на те місце, де демон привидівся, в яму від поваленого дерева, а там величезні кущі трави. Зі здоровенними шишками, що сочаться сріблястими переливами. Вдивляюся в ці кущі, а вони не зеленого кольору, а чорного, навіть не темно фіолетового, який у базиліка буває, а саме чорного. Але ось не наважився до них доторкнутися. Відтоді взагалі до наркоти не торкався.
Назад повернув і, намагаючись не озиратися, рушив у бік міста. Йшов через те місце, де дід привидівся, став на щось хрустке під ногами, біле, але особливо не вдивлявся, тільки крок прискорював. Хмари за цей час небо заповнили, на всі боки темрява, майже ніч, хоч і день був ще. Так і йшов, у страху, не в силах обернутися. За кілька годин вийшов на місце зустрічі, дочекався хлопців, які повернулися ні з чим. Почали ми назад у місто йти. Непомітно настала ніч, і шлях нам освітлював величезний, білий місяць. Розповідав їм це, а вони сміялися, думали, жаху наганяю на ніч. Говорив, і сам себе запитував - а чи не праві вони? Дивився на білий місяць на небі, далекий, холодний. Дивився, а замість нього бачив, як десь на паркані сидить той темний демон, підігнувши мізинець перед своїм обличчям. Місяць світить йому на ніготь, а в цьому відображенні, на нігті мізинця, йдемо ми з хлопцями, і я розповідаю їм усе це.
Після того літа я взявся за голову. Знайшов кращу компанію, знову почав тренуватись, навіть намагався вчитися. Дівчину знайшов, перше кохання. Зустрічався з нею, кохав, думав, на все життя. Шістнадцять років, романтика. Але через рік після того моторошного літа ми розійшлися. Вбивався, пам'ятаю, за нею місяцями, страждав, думав, кінець життя. Літо минало, нормальні друзі кликали гуляти, але я надавав перевагу компаніям, де можна випити пива і горілки. І ось пам'ятаю, сиджу з одним таким "другом" в гаражах, вечір уже, майже ніч. Пляшка "міцного" пива перед нами, збоку телефон горланить пісню зі словами "не потрібна мені корона, принцеса і гори", а в пальцях, уже зотлівши до фільтра, смердить цигарка. Сидимо ми, я скаржуся на несправедливість долі, скиглю. П'яно все перебільшую у своїх скаргах, у бидлячому пориві пропоную поїхати ловити її нового хлопця. Кажу все це, а сам тільки до пляшки прикладаюся, та солодке пиво ковтаю, чекаю якихось слів від "друга". А він послухав мене, послухав, і каже "Ну так, це ж як у тій історії... де хлопець демону в очі подивився". Я йому "Ну ти й під*рас, тобі що, сука, давно пику не били?!", і сидячи відправив його з удару спати. Прокинувся він, і почав присягатися, що не говорив такого, хоч убий. Вдарили по руках, і забули, у п'яному чаду пішли блукати в темряві.
Про його фразу забув і я. Літо закінчилося, кохання всього життя забулося, почав я, як раніше, ходити на бокс, вчитися і періодично грати в улюблену "лінійку" і "тзшку". Уникав різних поганих компаній, намагався не встрявати в історії. Навчався, думав про майбутнє. Були останні класи школи. Час стискався, і не хотілося йти в техікум або бурсу після школи. Тож останні два роки я всіма силами старався, і в підсумку вступив до інституту "ДПІ". Ходив туди щодня, не прогулював пари, став таким рідкісним занудою - що не п'є, з групою майже не гуляє поза інститутом, і друзів не шукає. Сидів у себе на думці, і після пар додому. Семестр так провчився, а потім захворів. Зима була, грип свинячий почав лютувати. З температурою в лікарню зібрався їхати, вийшов на вулицю, холодно, морозить, трусить усього, так і пішов на зупинку. Навушники у вуха вставив, прийшов до купи людей, стою, чекаю автобус. Від хвороби музика здавалася неприємною, аж свербіж дрібний по шиї пробігав. Стою і відчуваю, що смикає мене за рукав хтось, повертаюся, дивлюся, а це маленька старенька бабуся. Уся закутана в купу одягу і хусток, каже мені щось, виймаю один навушник із вуха, схиляюся над нею, а вона:
- Я повіситися хочу, - каже, і дивиться на мене.
Від почутого я відсахнувся, напружився, а вона знову мене тягне за рукав, і на вухо каже.
- Зовсім як у тій історії... де хлопець демону в очі подивився.
Вирвався з її старечих рук, думав, буде горланити або переслідувати, а вона спокійно повз мене пройшла, і побрела кудись уздовж дороги. Дивився їй услід, і ні хріна зрозуміти не міг, тільки свербіж голову пробивав, та мороз по шкірі йшов.
Невдовзі дочекався автобуса, приїхав до лікарні, зайняв чергу, сиджу. Поруч із кабінетом, куди мені виписали направлення, знаходиться кабінет дитячого дільничного лікаря. Поверх такий довгий, під стелями люмінесцентні лампи, неприємно гудуть. Черга різнорідна, і малі діти з матусями, і люди похилого віку передсмертного вигляду. Шум навколо, гомін, діти бігають повз, тікають у далечінь довгого коридору, що майже згинається на межі видимості. Їхні мами шикають на них, намагаються заспокоїти. Бабусі поруч голосять, показово страждають. Праворуч від мене гопник стоїть, без перерви по телефону говорить. Фрази такі "Чувак, скажи і я скажу... та ну коротше... та яка ну ти зрозумів...", від його розмови мені наче стало ще гірше. Очі самі заплющуються, спекотно і холодно одночасно, липко. У цій хаотичній експозиції дивлюся, а спереду малий сидить, і нігтем нитку підчіплює на светрі старенької бабусі, що праворуч від нього. Наполегливо так виколупує, і тягне, а вона взагалі не помічає його рухів, матуся малого побачить, що він робить, по руці грюкне, і далі в хмарах літає. Той трохи почекає, і знову починає колупати нитку. Ну, а я від цього погляд відірвати не можу. Спостерігаю. Нитка все не дається йому, маленький краєчок тільки проступає, не більше, але малий не відступає. Нахилився, зубами собі допоміг, і як рвоне в бік нескінченного коридору. Усі ще не зрозуміють, що відбувається, а я ось бачу, як за малим, що біжить, тягнеться довга нитка светра, а той просто зникає на очах, розпускається. Зникає разом із рукою бабусі. Бабця починає кричати, нитка, що розпускається, вже пожирає її плече, пірнає в бік тулуба, і продовжує "зникати" бабусю. Малий уже десь незримо далеко, на межі видимості, біжить від матері, що ганяється за ним. Тулуб бабці вже зник наполовину, від чого вона завалилася на бік лави. Люди навколо хрестяться, хтось голосно молиться. Через увесь коридор тягнеться довга нитка, яка сочиться червоним кольором. У бабці вже не залишилося ніг, тулуба і лівої руки, тільки права рука і голова. Хтось із криком, не придумавши нічого кращого, ніж закрити залишки бабусі курткою, накриває її. Вереск бабусі перетворюється на нерозбірливе "бубубубу", доходить до піку, вщухає, після чого з під куртки виповзає кінець нитки і повзе в далечінь коридору, подібно до паразита. Гопник, який стояв праворуч від мене і без перерви говорив по телефону, пожвавився, у всій тиші лунав тільки він. "Чувак прикинь, тут бабку розпустили! Так, ось так взяли й розпустили, малий якийсь! На нитки! Ха! Малий тупо красава! Дядько я тобі відповідаю! Бабки немає тепер! Зовсім як у тій... скажи і я скажу... у тій історії... де хлопець демону в очі подивився".
Відкриваю очі, бабки немає. На її місці лежить чиясь куртка. Дивлюся на неї, коли підходить чоловік, дякує, що притримали йому місце, забирає куртку і сідає туди. Усі чекають своєї черги, так ніби нічого й не сталось. Гопник праворуч стоїть мовчки. Я тоді головою потрусив, подумав привиділося. Температура під тридцять дев'ять, укол зробили, антибіотиків виписали, та додому відпустили. Полікувався тиждень удома, одужав остаточно, і забув усе знову.
Минали роки, я більше не стикався з подібним, із цією проклятою "фразою". Забув її навіть. Одружився. Дитину завів. Сина. Працював. Мережу кавомашин відкрив у місті (які автомобілі з апаратами всередині). Заробіток хороший був, та й усе навколо було стабільним. Син ріс, дружина своїми справами займалася. Час летів, а потім, коли синочкові вже п'ять років виповнилося, вирішили взяти його з дружиною вперше на Великдень до церкви. Нагадали, як правильно хреститься за тиждень до цього. У день Великодня одягнулися так тепло, холодно, пам'ятаю, було, та пішли до церкви. Стали з кошиком між людей, дружина свічки в паски встромила, запалила їх. Синові дали варене зелене яйце, сказали дядькові в кошик кинути. Стоїмо, чекаємо. Бачимо, вдалині священник йде, всіх святою водою поливає, "Христос Воскрес" промовляє. Сина підбадьорили, нагадали що робити. До нас священник дійшов, усіх водою святою облив, а син мій, може, рознервувався, може, через те, що правою рукою яйце тримав, узяв та зліва на право перехрестився. Священник це побачив та як скрикне "ЗЛІВА НАПРАВО ПЕРЕХРЕСТИВСЯ!!! ЗОВСІМ ЯК У ТІЙ ІСТОРІЇ... ДЕ ХЛОПЕЦЬ ДЕМОНУ В ОЧІ ПОДИВИВСЯ". І всі навколо почали на нас витріщатися. Мені стало погано. Ми швидко зібралися, пішли, навіть не кинувши в кошики приготовані гроші і яйця.
З того дня ми почали з дружиною сваритися. Начебто спочатку це було через дрібниці, усілякі дрібниці, дай тільки привід. І було це взаємним, навіть якщо намагалися згладжувати кути. "Це ти мені послугу робиш?! Намагаєшся ситуацію згладити? Дякую, обійдуся!". З такими словами вона їхала до своєї мами, разом із нашим сином. Спочатку днів на три, а потім на місяці. Вип'є з мене всю кров, і зникає. Щойно прийду до тями, знову з’являється і починає під будь-яким приводом скандалити. Пити тоді почав. Щоб нерви у порядок привезти. Починалося все з пива. Вона ще тоді приходила до мене іноді, зайде у квартиру, скаже що брудно, попросить сина провідати, а я не міг. Було якось соромно в такому вигляді, думав кілька днів висплюся, посвіжішаю і тоді зайду до нього, а під вечір знову напивався. Вона все приходила, просила мене, а потім дивиться на мене, та й випалить: "Так... життя своє похериш, якщо не зупинишся, зовсім як у тій історії... де хлопець демону в очі подивився". Сказала і пішла. Я тоді так злякався, замість того щоб кинути пити, пішов і купив літр горілки. Вижер його. Не пам'ятаю, як відключився, але сон, що мені наснився, згадую чітко, в деталях. Ніби знову опинився в тій посадці, де зустрівся з демоном п'ятнадцять років тому. Тільки все темне там, зловісне. Застигле, і похмурою тугою віддає. Рухаюся там без галасу, немов повітрям, пливу до того дерева, пливу, і знаю, що зараз буду огинати величезну стіну з коріння і землі. Знаю, що за нею демон сидить, спиною до мене, виригує себе зі свого ж тіла. Знаю це і прокидаюся. Почав тоді я пити по-чорному. Пив горілку щодня, з дому майже не виходив, тільки за проклятою горілкою. Напивався, виключався і знову бачив цей моторошний сон. Його відтепер я бачив щоночі. Щоразу від цього сну я прокидався з серцем, що шалено калатало, весь у поту. Дійшов до божевілля, справжнього божевілля. Напився і в браваді витягнув ліжко на центр кімнати, навколо нього вилив коло з горілки, і думаю, ну, тепер ви до мене не дістанетесь, біси прокляті. Ліг спати, і знову той моторошний сон, але наче на міліметр усе просунулося вперед, не обірвалося, як зазвичай. Наступної ночі те ж саме. Щодня я ставав ближчим до того моменту, коли демон, що сидить за стіною із землі й коріння, покажеться і почне повільно повертатися в мій бік. Вирішив із горілкою зав'язати, сподіваючись не бачити той сон більше, викинув усі порожні пляшки, протверезів, прокапався в лікарні, кілька днів у маренні спав. Додому повернувся, вже тверезим ліг спати, а той сон нікуди не дівся, і все одно приходив до мене щоночі. Тиждень минув, вранці в магазин пішов, м'ясо купую, у черзі стою. Дивлюся на людей, усі сонні кудись бредуть. Моя черга підходить, замовляю фарш собі на котлети. Дайте, кажу, грам вісімсот фаршу свинячого. Продавчиня на руки одягла пакетик, і зачерпнула шматок фаршу.
- Кілограм залишаємо? - запитала вона.
- Ні, мені рівно вісімсот, - кажу я, а вона так розлютилася і крізь зуби цідить.
- Міг би й кілограм узяти, там усе-таки моя мама!
- ЩО!? - взагалі нічого не зрозумівши, перепитав я.
- Мама моя, кажу, у фарші! Мама моя фарш! Що за неповага, міг би й кілограм узяти! Поводишся зовсім як у тій історії... де хлопець демону в очі подивився! - промовила вона, і кинула переді мною на прилавок пакет із фаршем.
Купив я його, і відразу викинув. Додому прийшов, почав думати, кого шукати, психолога чи психіатра. Зупинився на першому. Знайшов, за відгуками в інтернеті, грошей купу відвалив, записався, на прийом ішов як на співбесіду, нервував.
Психолог (або психологиня) сиділа мовчки й уважно слухала мене. Записувала майже кожне слово, періодично вибачалася, коли її телефон, що лежав поруч, вібруючи, починав дзвонити. Себе перед нею я випатрав, витрусив, немов стару сумку, все вивалив, буквально. Вона дослухала, блокнот свій поклала, і каже:
- Ну, тут усе дуже просто, це ж випадок як у тій історії... де хлопець демону в очі подивився.
На її блокнот глянув, де вона нібито всі дві години робила записи, а там усілякі вульгарні й примітивні малюнки. Написи з помилками, ніби дитина писала: "праблеми з алкаголем", "пісшла жинка", "бачит голюцінації". Усі написи в оточенні дуже погано намальованих відрубаних котячих і собачих голів, статевих актів і якихось мерзенних подоб геніталій. Подивився на неї, нічого не сказав, зрозумів, що не допоможе.
Почав думати, що в церкві допоможуть, сходив туди. Купив велику ікону, розміром трохи меншу за мій монітор на ноутбуці. Поставив її перед ліжком на столі, ліг і почав сподіватися на нормальний сон. Лежу, засинаю і чую таке тихе "пссс", "псс". Очі розплющую, у темряві відчуваю, що звук з ікони йде.
- Спиш? - вилетів тихий шепіт із неї.
- Сплю, - незрозуміло навіщо відповів я.
- Зовсім як у тій історії... де хлопець демону в очі подивився, - відповів мені шепіт з ікони.
Схопився після цього, світло увімкнув, дивлюся на неї, переді мною звичайнісінька ікона. Без демонічних змін та іншої херні. Зрозумів тоді, що і церква мені не допоможе.
Бувало, з дому вийду, у зовсім звичайних справах, і одразу ж натраплю на когось із цією фразою. Кинуть мені її, і йдуть, як завжди, з нерозуміючим виглядом. Місяць так походив, наслухався вдосталь, тепер із дому не виходжу. Дійшов практично до ручки. Хотів згадати старі добрі часи. Скачав мод на сталкера, запустив гру, бігаю по зоні, збираю артефакти, військових і бандитів відстрілюю. Разом із ностальгією відчув забуте почуття спокою. Грав так кілька днів, квест якийсь узяв, на базу "чистого неба" треба було йти. Прийшов туди, продав артефакти і шмот, затарився набоями й аптечками, назад іду повз багаття, де "npc" сидять і травлять заскриптовані байки, які я з роками вивчив практично напам'ять. І чую, як оповідач закінчує звичну історію про "артефакти і гроші" словами "зовсім як у тій історії... де хлопець демону в очі подивився". Більше в сталкера грати не міг.
Телек проробив той самий фокус, тільки в більш збоченій формі. Дивився передачу про затонулі кораблі двадцятого століття, показують зйомки глибин. Підводники проникають у маленькі отвори ледь видимого на дні корабля. Дістають звідти якісь уцілілі предмети, піднімають їх на поверхню. Знімають із себе підводні маски, починають жваво розмовляти, обговорювати знахідки. Кажуть, а потім один узяв та й випалив звичне мені "зовсім як у тій історії...". Телевізор більше не дивлюся.
Спати теж не можу. Боюся не прокинутися. Сон більше не виглядає сном. Там я все ближче до демона, до моменту, коли він повернеться. І я знаю, що варто йому повернутися, трапиться щось недобре. Щодня я намагаюся не спати. Наркотики я зневажаю, ще з п'ятнадцяти років, тому, щоб не спати, купую багато чорного чаю та енергетиків. Заварюю три столові ложки чаю, п'ю цю гидоту, на якийсь час допомагає. П'ю енергетики. Банок по п'ять на день. Щоб не спати. Побут у мене важкий і дивний, я просто дивлюся в порожнечу. Не можу виходити з дому, або з кимось спілкуватися. Не можу дивитися фільми, серіали або телевізор. Там неодмінно хтось кине цю фразу. За компом теж не можу щось робити, там вона скрізь мене знайде. Книжок не читаю, у них ця фраза зустрічається через речення. Сиджу цілий день і дивлюся в нікуди.
Серце болить від усіх цих енергетиків і міцних чаїв постійно. Вийшов на свою голову в аптеку, купити щось від серця. Боявся щось зайве сказати, а вже тим більше почути. Купив дорогі ліки, прийшов додому, інструкцію читаю, а там: "Якщо після прийому ви відчуєте погіршення стану, то пам'ятайте це як у тій історії... де хлопець демону в очі подивився". Таблетки викинув.
Я щосили намагаюся не спати, витримую не більше тижня в маренні, у справжньому пеклі наяву. Забуваю все аж до свого імені, і тоді засинаю. І мені сняться ті зловісні посадки. Застиглі дерева, темні просвіти вдалині. Небо чорне, непроглядне. На всі боки похмурі зарості, тиша. Бачу вдалині повалене дерево, ту стіну з коріння і бруду, що закриває яму, де сидить демон. Дерево далеко, а мене тягне туди повітрям. Повільно. По застиглому оточенню. Уздовж поваленого стовбура, огинаючи бруд і величезне коріння, до ями. Туди, де сидить спиною до мене демон. Він також як і тоді вивергає себе, дістає свою чорну істоту зі свого ж моторошного нутра. Я знову стою, як укопаний, не в силах повернутися, спостерігаю за тим, як він довго повертається в мій бік. Повертає порожні очі, в яких немає нічого, і рухається до мене. Наближається впритул, і я дивлюся через нього на світ.
Крім цього сну в моєму житті більше нічого не залишилося. Я все частіше запитую себе, чи був це сон. Можливо, я сам сон, усе моє життя, а насправді я так і стою перед тим демоном. Дивлюся в його очі й досі. Уже п'ятнадцять років поспіль. А всього цього, всього мого життя ніколи не було. Мене ніколи не було. Може, я тоді насправді помер, і все це не більше ніж набір хаотичного марення в останніх не висохлих нейронах мого мозку. Може бути, що той старий, якого я зустрів на шляху, в посадці, і є я, що був там так довго, що постарів, втратив дар мови, і оглух від пережитого жаху. Що якщо насправді у мене ще є шанс врятуватися, відірватися від демонічних очей і перестати бачити всю цю маячню, що я вважаю своїм життям. Що якщо можна реально відірватися від них... ця думка не дає мені спокою. Вирішив написати про це. Написав усе своє життя, перечитав, і зрозумів, що це і є та історія... де хлопець демону в очі подивився.
Російськомовна версія цієї історії
Никто ещё не голосовал
