(в том числе анонимно криптовалютой) -- адм. toriningen
Історія:Вікна будинків
Зараз я викладу дещо, що сам особисто вважаю за краще вважати фантастичним оповіданням - це звучить набагато розумніше за можливі альтернативи, і мені так загалом простіше, бо оповідання це мені не до вподоби. Хто автор - мені невідомо. Невеликий вступ про обставини виявлення цього тексту:
Я живу у столиці, і нещодавно сталося так, що мені треба було поїхати на інший кінець міста, щоб забрати своє замовлення з інтернет-магазину. А оскільки робити мені було особливо нічого, на зворотному шляху до метро я заткнув зайві дірки в голові навушниками і взявся нарізати широкі зигзаги незнайомим районом. Є у мене така звичка, безцільно гуляти. Дорогою мені зустрівся пристойний на вигляд бар, і коли я пішов з нього, вже порядно стемніло, а я порядно набрався. До пуття не знав, де перебуваю, але, приблизно зорієнтувавшись на місцевості, вибрав напрямок начебто в бік станції метро. Не пройшов я й кількох кілометрів, як зрозумів, що абсолютно даремно забув відлити в барі. Що в таких ситуаціях роблять хлопці? Дзюрять на все підряд, звісно. Озирнувшись і нікого не побачивши, я підібрався до стіни будинку, повз який йшов. У бруді газону лежала чорна пластикова флешка, я запросто міг її взагалі не помітити. Як довго вона там знаходилась - не знаю. З цікавості я поклав її в кишеню для запальнички, після чого забув на кілька тижнів, і виявив знову тільки позавчора перед пранням. На флешці (незважаючи на перенесені негаразди, вона читається, хоча частина фото побилася) я знайшов текстовий файл із назвою "щоденник.txt" і кілька фотографій. Знайти той самий будинок тепер, з очевидних і описаних вище причин, не можливо (але я все ж таки спробую на наступних вихідних).
Ділюся з вами змістом текстового файлу майже без змін - я лише виправив кілька ком та помилок там, де це різало очі.
Щоденник
Насправді це не щоденник - я ніколи не вів щоденників, це було б необачно. Цей текст - звіт про події останніх місяців. Вийде, найімовірніше, зім'ято й уривчасто, я пишу це на останніх своїх нервах (ви ще зрозумієте, чому), і часу в мене не так багато. Якщо знайшли його - прочитайте і розповсюдьте. Я не сподіваюся на якусь допомогу, але люди мають хоча б знати. Я навіть не дуже сподіваюся, що це взагалі хтось прочитає. Інтернет у мене вимкнений, покинути квартиру не можу, тож щойно закінчу, запишу текст і фотографії на три флешкартки, котрі в мене є, і викину їх із вікна. Майже як пляшки із записками, останній відчайдушний жест.
I
Я вступив на філфак, як і сподівався. Філфак у столиці дав мені найщасливішу можливість покинути рідну домівку. Інститут або армія були єдиними легітимними способами взагалі його покинути, і якби я провалив вступ - сам пішов би у військкомат. Попросив би, щоб мене відіслали якнайдалі. Сил виносити атмосферу, що панує вдома, у мене майже не залишалося. В армії мені довелося б дуже жорстко, але, повірте, я був готовий ризикнути, аби вийти з-під впливу батька. Мій батько - довбанутий психопат і справжній домашній тиран, і я б нізащо не написав цієї правди навіть в анонімному листі, якби в мене ще залишалися надії повернутися до нормального життя.
Отже, я зробив це. Іспити були профанацією, але я думав, що зароблю серцевий напад просто перед дошкою з прізвищами абітурієнтів, які вступили. Моє прізвище в списку знайшлося.
Батьки зняли мені однокімнатну квартиру десь на задвірках всесвіту. З одного боку до будинку впритул підступають гаражі й невиразна промзона, а з іншого - дорога, пустир і ліс із таких самих панельок із рідкісними вкрапленнями магазинів і дитсадків. Мені було наплювати. Я прекрасно почувався б і в гуртожитку, і в будь-якому брудному бомжатнику, аби бути наданим самому собі. Ідею з гуртожитком (він мені належав як тому, хто приїхав здалеку) батько відкинув одразу: ніякої розпусти і п'янок для його сина, тільки старанне навчання. Відразу були налагоджені (небезоплатні) контакти з кураторами і деканатом, про будь-який мій косяк батько дізнався б миттєво.
Я не знаю господаря цієї однокімнатної квартири і ніколи його не бачив, батько знайшов її сам, про все домовився і платить за неї карткою, так само, як і переказує мені місячне "забезпечення" (він колишній військовий). Я перебуваю просто зараз у цій квартирі на восьмому поверсі дванадцятиповерхової, довгої, як Левіафан, будівлі.
II
Я вперше в житті дихав таким повітрям - це був замішаний на вихлопних газах запах Свободи. Я вільний був іти туди і робити те, що вважаю за потрібне, а не тільки те, чого від мене очікують. Йшли тижні, але ейфорія ніяк не спадала. Сімнадцять років я провів то в одному, то в іншому незмінно крихітному приміщенні в компанії забитої тіні порожньої жінки, яка була моєю матір'ю, і Батька. Уперше в мені замерехтіла надія на звільнення. Усе, що мені було потрібно, - це фінансова незалежність. Я стояв увечері на балконі, обмірковував свої плани знайти підробіток перекладачем\копірайтером і палив цигарку - надзвичайно смачну тому, що я міг палити її не крадькома. У цей момент я і помітив щось недобре. Як я вже казав, будинок цей довгий, і один його бік повертає літерою П, утворюючи невеликий дворик - тож я бачив вікна власного будинку практично навпроти.
У кожному освітленому вікні нерухомо стояли люди і дивилися у двір.
Я абсолютно нічого не зрозумів. Машинально подивився на годинник - 00:25. На вулиці абсолютно точно не лунало жодних гучних звуків, які могли б усіх привернути до вікон. Район узагалі напрочуд тихий. Горіла десь чверть усіх вікон, але все ж таки досить багато. І в кожному - кожному! - вікні стояло по людині, а подекуди кілька. Виглядало це чомусь досить моторошно, і я так і не зміг розібрати, на що всі витріщаються. Буквально за хвилину всі майже синхронно відійшли від вікон, загубившись у глибині квартир.
III
Я не надав події якогось особливого значення. Але через кілька днів картина повністю повторилася. Цього разу я вже стояв на балконі з цигаркою і банкою недорогого пива, коли в кожному з освітлених вікон з'явилося по фігурі. Від несподіванки я впустив наполовину докурену цигарку і злегка обпік пальці. На годиннику було 00:34, і люди простояли біля вікон приблизно 50 секунд.
Наступного вечора опівночі я стояв на балконі, переводячи погляд з вікон на циферблат і назад. У руках я тримав телефон, бажаючи сфотографувати аномалію. Це сталося о п'ятнадцять хвилин на першу. Точно як і в попередні рази, люди одночасно підійшли до своїх вікон. Я встиг зробити кілька знімків, але це виявилося за великим рахунком марно: у мене придбана батьком винятково для справи "дзвонилка", і її камера знімає в темряві... та майже ніяк. І все ж у мене в руках опинилося таке-сяке документальне підтвердження незрозумілої херні, яка коїться в моєму будинку. Що з моїми сусідами? Що це взагалі має означати, якийсь божевільний ритуал? Перекачуючи фото на ноутбук, я згадав, що звичайний для картонних панельок гамір, що лунає за стінами, начебто майже вщухав на ті секунди, коли у вікнах з'явилися фігури. Хоча з балкону судити було складно.
Наступної ночі я підтвердив свою теорію. У багатоквартирних будинках завжди, крім глибокої ночі, шумлять за стінами. Телевізор, сварка, тупіт згори, праворуч хтось грає осточортілі одноманітні гами на піаніно, що остогидлі мені, - хоча вже запізно для цього. У якийсь момент після опівночі - завжди в різний час у проміжку від 00:10 і до 01:00 - усе, окрім телевізора і приглушеної попси, немов відрізає. У вікнах з'являються фігури. Стоять. Зникають - фоновий шум життя великого будинку поновлюється як ні в чому не бувало.
Це означає, що і мої сусіди по поверху, а також мої сусіди зверху, щоночі беруть участь у шизоїдній пантомімі - кидаючи всі справи, підходять до вікон і дивляться на подвір'я. Просто з мого балкону цього не видно. Коли я зрозумів це, мені стало дуже незатишно в моїй новій квартирі.
IV
Викидаючи сміття, я познайомився зі своєю сусідкою. Це звичайнісінька тітка. З донькою і чоловіком, живуть через стінку, самі не так давно сюди переїхали. Ми посміялися над якимось жартом, я твердо пообіцяв не влаштовувати концертів і сварок. Звичайна балаканина ні про що. І що, ось вона теж щоночі підривається, дивитися у вікно, стоячи перед ним як бовдур?
У мене був план. Я став опівночі виходити у внутрішній двір будівлі. Мені хотілося зрозуміти, що привертає там увагу всіх цих дивних людей, але у дворі не було абсолютно нічого. Вдень там грали на майданчику діти, на лавиці за збитим із дощок столом базікали старі чоловіки, а в хокейній коробці старші хлопці зрідка ганяли м'яч. Вночі ж увесь район навколо будинку вимирав - і, загалом, якраз це не було особливо дивним. Просто всі сиділи по домівках: запалювалися і гасли вікна, у багатьох було видно кольорові блискавки від екранів телевізорів.
Перший поверх будинку повністю зайнятий магазинами, аптеками і перукарнями, а на другому мені ніяк не вдавалося як слід розгледіти людину, що стоїть там у "момент Х". Я виходив на подвір'я кілька разів - доти, доки одного разу, патрулюючи і вдивляючись у вікна, в темному отворі на рівні другого поверху, позбавленому будь-яких фіранок, не розгледів нарешті цілком чітко, як стоять жінка середніх років і маленька дівчинка, її голова ледь стирчала над краєм рами. Вони стояли, нерухомі, впритул до скла, невідривно дивлячись прямо на мене, а губи їхні абсолютно синхронно ворушилися. Вони вимовляли якісь слова. Їх хворий погляд впритул абсолютно позбавив мене самоконтролю, і я втік.
Наступної ж ночі я вийшов до освітленої рідкісними ліхтарями дороги, на інший бік будинку, закурив і став вичікувати. Будинок поставав наді мною, як скеля, розгубивши всю затишну звичність, притаманну панелькам. У повітрі цього місця немов щось змінилося. Так, цього разу люди підійшли до вікон на цей, зовнішній, бік, чого раніше не траплялося. У всіх до єдиного вікнах - у темних теж, а не тільки там, де горіло світло, тепер я це зрозумів - стояли люди, сотні людей, і дивилися вони не кудись на подвір'я, як я чомусь спочатку вирішив. Весь цей час усі вони дивилися просто на мене. Стояли й дивилися, не відриваючи очей. І, напевно, синхронно щось говорили. А через півхвилини відступили вглиб квартир, залишивши погойдуватися безліч штор і фіранок. Повна тиша, і найстрашніші тридцять секунд мого життя.
V
Мені почали снитися кошмари. На балкон я більше не виходив, зачинивши щільні штори і скріпивши їх знайденими в шухляді шафи шпильками. Під'їздом вранці і ввечері буквально крався, і не почувався в безпеці, поки не від'їжджав на метро на кілька станцій від своєї. Я більше ні на гріш не довіряв цілком буденним звукам за стіною: фортепіано, перфоратор, ранковий кашель сусіда на майданчику, звук роботи ліфтів, огидна попса і тупіт дитячих ніг - мені здавалося фальшивкою буквально все. Хтось намагається мене обдурити, я втрачаю щось страшенно важливе. Будучи досить замкнутою людиною, я ще не знайшов у місті приятелів настільки близьких, щоб розповісти їм про те, що відбувається, і попросити про допомогу. Що взагалі я міг розповісти - що мій будинок цілком заселений божевільними, що проти мене діє змова сусідів? Висновок, очевидно, був би зворотний: псих тут тільки один, і це я. Але я не відчував і не відчуваю себе психом. Лише людиною, яка натрапила через своє невезіння на якийсь жах, що ховається під маскою повсякденності. На своє "забезпечення" я не міг переїхати навіть у хостел. У деканаті мені пояснили, що оскільки я написав відмову від гуртожитку, то більше претендувати на нього не можу, всі місця розподілені. Я збирався розмістити розповідь про все це в інтернет, але мені потрібно було більше даних. І, звичайно, я ні на хвилину не забував про свого батька. Не пропускав жодної пари і займався досить старанно, намагаючись менше часу проводити у квартирі. Тому я стежив за мешканцями будинку тільки у вихідні.
Вони всі виявилися несправжніми. Вони не жили, а симулювали життя. Мені це стало очевидно досить скоро. Для перевірки я намагався поспостерігати за жителями сусідніх будинків, але це швидко набридло: люди поводилися нормально і нічого не помічали. Чого не можна сказати про істот, що населяють вулик, замаскований під будинок. Вулик, у якому я тепер жив.
Вони виходили з дому і цілеспрямовано йшли у своїх важливих справах. Сідали в різноманітний громадський транспорт... і просто намотували кола, дивлячись у вікно. Їздили по кільцевій, робили безглузді пересадки і поверталися. Заходили в магазини і виходили, нічого не купивши. Їхали в центр, йшли кудись, потім просто розверталися і їхали тим самим маршрутом додому. Зображували жваві розмови по вимкнених мобільниках - це я бачив двічі. Наскільки я зрозумів, ніхто з них не працював, і до них не приходили гості "ззовні". Діти! Діти з веселими криками бігали один за одним майданчиком і ліпили паски в пісочниці. Ліпили й ламали раз-за-разом одну й ту саму пасочку, з певною періодичністю бігали однією і тією самою траєкторією. Ніхто нікого не наздоганяв. Не дитяча гра - імітація. Будинок як замкнута система, чиї мешканці здійснюють масу активностей - абсолютно безглуздих, але таких, що залишають враження звичайного життя у стороннього спостерігача. Тільки я вже не був стороннім, і дивився дуже уважно. Я став підозрювати, що від цього залежить моє життя, що мені просто необхідно зрозуміти, що за хрінь тут відбувається.
У природі є невеликі жучки, що називаються ломехузи. Потрапляючи в здоровий мурашник, вони відкладають там свої яйця. Жучок виділяє якусь речовину-ейфоретик, підпадаючи під вплив якої мурахи втрачають здатність діяти і міркувати. Вони втрачають інтерес і до жука, і до всього взагалі, припиняють працювати і шукати їжу, блукають колами без діла. Яйця ломехуз неможливо відрізнити від мурашиних, а коли з них з'являються личинки - одурманені мурахи продовжують годувати їх, як своїх. На вигляд уражений мурашник виглядає абсолютно як звичайний, але варто лише уважно придивитися, як стає очевидно, наскільки неправильно пішли тут справи.
Ломехуза. Ось про що я думав, сидячи на лавці, перш ніж увійти в під'їзд і зачинити за собою двері. У будинок, де ноутбук не бачить жодної wi-fi мережі, крім моєї. Де, виявляється, здається багато квартир за привабливою ціною - трохи нижчою за ринкову.
VI
У моїх кошмарах я блукаю порожніми під'їздами і дивним лабіринтом квартир-коридорів будинку. Не відбувається нічого, але це відчуття... Немов стрункий хор нашіптує мені якісь слова, але я їх не розумію; і моя тривога поступово перетворюється на паніку, і я шукаю вихід на вулицю, але не можу його знайти. Зірвавшись, я зателефонував-таки батькові. Вердикт: або я припиняю дуркувати, вчуся і живу тут, або він забирає з ВНЗ документи і везе мене додому. Поклав слухавку. Я просто не можу повернутися назад. Але й тут я залишатися не можу.
Щоночі все населення будинку дивиться на мене. Переживши кілька істерик, я, здається, виснажив себе емоційно. Машинально ходжу на пари й акуратно веду конспекти, в яких потім нічого не можу розібрати. Нехитра їжа втратила свій смак, хоча який там смак у магазинних пельменів. Плани знайти роботу відійшли на третій план. Свинцева голова вранці. Вечорами бездіяльно лежу на ліжку і прислухаюся до звуків за стінами: хтось дивиться фільм, хтось кричить на дитину. Усе - брехня. Так минуло ще кілька тижнів.
Сьогодні я пізно, за північ, повертався з бібліотеки, і, йдучи повз сусідські двері, просто взяв і смикнув за ручку. Важко сказати, навіщо. Мій стан апатії тому виною. Двері відчинилися у квартиру, плануванням схожу на мою. Через передпокій я побачив освітлену, майже не обставлену кімнату, а в центрі на голій підлозі сиділи спиною однин до одного мої сусіди: тітка, її чоловік і молодша за мене дівчина, яку я поки що не зустрічав. Дочка. Ніхто не відреагував на мою появу. Чоловік з абсолютно порожнім обличчям дивився в стіну перед собою. Мати й донька жваво сперечалися щодо того, чи можна доньці піти кудись із ночівлею. Живі, такі справжні голоси. Відвернися, і зможеш з усмішкою уявити собі милу домашню сценку. Їхні обличчя - що тітки, що доньки - також не виражали абсолютно нічого. Вони навіть не дивилися одне на одного - вони дивилися просто перед собою. Суперечка перервалася на півслові. А потім усі троє подивилися на мене.
VII
Закінчую свій звіт, а за вікном уже світає. Я зачинив залізні двері, замкнув замок і собачку, притиснувся до них спиною. Віддихавшись, тихо зрушив кришечку вічка: звісно, всі троє нерухомо й безмовно стояли просто за дверима. Я знову дзвонив батькові на останні гроші і кричав щось непотрібне. Назвавши мене чортовим наркоманом і сказавши, що "так і знав", він скинув дзвінок. Він приїде, але машиною їхати в столицю з нашого міста потрібно близько восьми годин. Інтернет не працює, перше число місяця, як завжди до речі. Кілька разів я переривався і ходив подивитися у вічко: зараз за дверима стоїть безшумний натовп. Напевно, зібрався весь під'їзд. У будинку дуже тихо. У всіх вікнах, що я бачу звідси, завмерли фігури, і більше вони від вікон не відходять. Я дуже помилився, мені слід було валити звідси відразу. Батько приїде, так. Я тільки боюся, що двері відчинить його сповнений поваги абсолютно нормальний син. Вибачиться за свою поведінку. Може, навіть запропонує познайомити з сусідами. Вони такі милі люди.
Автор:Chainsaw
Російськомовна версія цієї історії
Никто ещё не голосовал
